Єдність у різноманітті: особливі книжки про особливі потреби
Єдність у різноманітті: особливі книжки про особливі потреби
Ілюстрація з книжки Джиммі Ліао «Звучання кольору»
Ми живемо у країні, в якій звикли не помічати, як утискають права людей із особливими потребами. У якій роками воліли не розуміти, що за красномовними промовами про найздоровішу націю ховається банальне ігнорування проблем нашого суспільства, зокрема нашої ж нездатності приймати світ у його різноманітті. Ми живемо у країні, в якій досі свідомо чи несвідомо уникають розмов про неповносправності і намагаються не думати про те, що майже повна відсутність людей з особливими потребами у громадському просторі — наслідок відсутності у цьому просторі елементарних зручностей, як то пандуси, спеціально обладнаний транспорт, ліфти тощо. У країні, де навіть інклюзивна освіта у багатьох викликає шок та навіть обурення. Адже, як не крути, але сьогодні в Україні поки ще існує велика прогалина у розумінні людей із обмеженими фізичними можливостями.
Коли моїй дочці було десь півтора роки, ми зустріли на вулиці хлопця-інваліда, у нього були викривлені ноги і він ішов, спираючись на паличку. А моя крихітка подумала, що він так жартує, почала сміятися і спробувала повторити його ходу (добре хоч він цього не побачив). З того часу переді мною постало питання, як правильно сформувати ставлення дитини до «не схожих на інших» людей, не обов’язково інвалідів, є ж люди з іншим кольором шкіри, іншими очима, вухами, волоссям відгуку на книжку Ребеки Еліот «Просто тому що».
Кожна книжка, про яку нині йтиме мова, — це спроба бодай трохи заповнити цю прогалину та сформувати адекватне ставлення до людей з особливими потребами. Кожна — змушує задуматися над серйозними проблемами, кожна дає відповіді та ставить запитання. Водночас кожна є просто хорошим читвом для дітей та дорослих.
“Звучання кольору”: йдучи за уявою
Рік тому я почала помічати, що втрачаю зір. Я відчувала, як день за днем повільно занурююся в темряву.
Книжка тайванського ілюстратора Джиммі Ліао “Звучання кольору” (Sound of Colors, 2006) написана від імені дівчинки, що втратила зір. Якщо коротко, то розповідає вона про складнощі, з якими зіштовхується незряча дитина, для якої сліпота — це новий стан, до якого вона тільки вчиться звикати.
Я прислухаюся до звучання кольору, до аромату форми, пробую світло і темряву на смак.
Позбавлена зорових вражень, головна героїня починає більше уваги приділяти звукам, запахам і власним спогадам про те, як виглядає цей світ. Отож центральним мотивом книжки стає уява. Саме уява допомагає головній героїні бути не такою самотньою і не втрачати надії.
Історія Джимі Ліао дуже романтична і поетична. Цілком реальна прогулянка містом поступово перетворюється на справжню подорож у внутрішній свій незрячої дівчини. Читачеві пропонується знайомство з її мріями, страхами й фантазіями, які, завдяки чудовим ілюстраціям, не залишать байдужими навіть наймолодших читачів.
«Тисячі вух»: дійсно глухими є ті, хто не хочуть розуміти інших
У 2015 році на міжнародному конкурсі Bologna Ragazzi Award колумбійська книжка для дітей з обмеженими можливостями «Тисячі вух» (Mils Orejas, 2015) авторки Пілар Гутьєрес Лляно та ілюстратора Семюеля Кастаньо Меси отримала відзнаку у номінації «НОВІ ГОРИЗОНТИ».
Я втратила слух, коли мені було сім років, але я не глуха. Я маю на увазі, що у мене є тисячі крихітних вух, розкиданих по всьому тілу…
Текст у книжці — це вірш Пілар Гутьєрес Лляно, присвячений жінці на ім’я Розіта, яка втратила слух у віці 7 років. Книжка-картинка “Тисячі вух” є цілком вдалою спробою побудувати своєрідний міст між глухими й людьми, що мають вади з слухом. На додачу до публікації книги автори створили відео-проект, у якому глухі люди роблять переклад оповідання мовою жестів. Участь у цьому проекті можуть взяти усі.
“Планета Віллі”: хлопчик з іншої планети
Коли мама носила його у животі, вона й не здогадувалася, що там — маленький інопланетянин. А коли Віллі народився, ніхто не повірив своїм очам. Мама і тато спершу навіть заплакали: вони ж бо хотіли звичайну дитину.
Книжка-картинка “Планета Віллі” (Planet Willi, 2014), російський переклад якої з’явився у видавництві “Самокат” (за підтримки Німецького культурного центру Goethe-Institut), — абсолютно реальна розповідь про хлопчика на ім’я Віллі, який народився з синдромом Дауна. Книжка була створена мамою Віллі, німецькою художницею Біртою Мюллер, для того, щоби допомогти дітям і дорослим навчитися розуміти й приймати дітей з синдромом Дауна.
next
Про те, що у головного героя синдром Дауна сказано лише у передмові до книжки, у тексті ж авторка використовує образ інопланетянина. Цей образ допомагає їй показати Віллі таким, яким він є: веселим і щасливим хлопчиком. Він не гірший за кожного за нас, а просто інший: по-іншому бачить і сприймає цей світ, по-іншому реагує на різні речі, по-іншому спілкується і виражає емоції. Подібні порівняння, у яких немає навіть натяку на неповноцінність дітей з синдромом Дауна, сприяють формуванню толерантного ставленню до не-таких дітей.
Але, насправді, це доволі дивно — намагатися навчити Віллі робити усе так само швидко, як робимо ми. Може, краще нам спробувати робити усе спокійніше й повільніше? Так, як на планеті Віллі.
Уся книжка складається з 14 розділів, кожен з яких на вербальному та візуальному рівнях розповідає про окремий аспект життя Віллі: народження, харчування, навчання, спілкування з людьми, тваринами й іншими речами, що його оточують. Для дорослого читача історія про Віллі — це пошук радісного у тому, що в нашому суспільстві вважається складним і сумним, для дитини — це просто знайомство з фантастичним хлопчиком-інопланетянином, якому неможливо не симпатизувати.
Емоційні, виразні й динамічні ілюстрації Бірти Мюллер також справляють приємне враження. Вони чимось нагадують дитячі малюнки: з яскравими та контрастними кольорами, непропорційними частинами тіла, дивними ракурсами й дуже умовними перспективами. Імпонує і те, що позитивні емоції на них істотно переважають над негативними, а головний герой анітрохи не відрізняється від інших персонажів.
Також у книжці є уся необхідна інформація про синдром Дауна, а на форзаці — намальований авторкою словник жестів, розроблених професором корекційної педагогіки Еттою Вількен. Тож, безперечно, особиста історія Віллі буде цікавою й корисною абсолютно різним читачам: дорослим, робота яких пов’язана з особливими дітьми, батькам, які виховують дітей з особливостями розвитку, і звичайним дітям.
“Марія і я”: постановка проблеми
Ця книга народилася з серця. Я думав над нею років п’ять чи шість і зробив її насамперед для того, щоб зрозуміти світ, у якому живе моя дочка, щоб допомогти зрозуміти його матері Марії, а також усім батькам і людям, які стикаються з подібною проблемою.
з інтерв’ю з Мігелем Гаярдо
Мігель Гаярдо — іспанський ілюстратор і автор популярних в усьому світі коміксів. Написана й намальована ним книжка-картинка “Марія і я”, що минулого року з’явилася у російськомовному виданні “Бумкнига”, розповідає про його дванадцятирічну доньку, у якої “заразлива посмішка, своєрідне почуття гумору і аутизм”.
У книжці “Марія і я” Мігель Гаярдо відтворює історію власних стосунків із донькою, на прикладі однієї сумісної подорожі на курорт на Канарських островах. Побутові проблеми, з якими стикаються сотні сімей з дитиною-аутистом, труднощі, що їх доводиться долати через непристосованість світу до таких, як Марія, і неготовність інших людей зрозуміти дитину-аутиста — до усього цього автор намагається ставитися з гумором, що допомагає читачам сприймати серйозний текст. До того ж, за усіма можливими проблемами і труднощами, автор не забуває про радість, якою сповнене життя з Марією.
Багато батьків дітей-аутистів забувають про те, що їхня дитина вміє щось робити добре, а пам’ятають тільки про проблеми.
У 2008 році книжку “Марія і я” відзначили Національною премією Уряду Каталонії, а 2010 року за нею було знято однойменний повнометражний фільм.
“Просто тому що”: справжня любов не знає упереджень
Клеммі, старша сестричка — мій найкращий друг. Вона не може ходити, говорити, рухатися…варити макарони, керувати літаком, жонглювати чи займатися алгеброю. Я не знаю, чому вона цього не робить. Просто тому що…
Центральною темою книжки Ребекки Еліот “Просто тому що”, яку, до речі, маємо в україномовному та російськомовному перекладі (“Час майстрів”, 2013), є любов. Справжня, міцна й зворушлива любов між маленьким хлопчиком і його неповносправною сестрою.
Вона дуже схожа на принцесу. Зазвичай принцеси теж нічого не роблять. Вони мають просто собі сидіти і бути красивими. Просто тому що.
Як і більшість згаданих книжок, книжка “Просто тому що” заснована на абсолютно реальній історії й написана мамою головних героїв. Наратором у книжці є хлопчик на ім’я Тобі, який розповідає про себе і свою старшу сестричку Клеммі. Разом із сестрою Тобі подорожує морем і літає космосом. Разом із сестрою він досліджує світ та пізнає світ. Разом із нею читає книжки, розглядає картинки і засинає. І йому абсолютно байдуже, що Клеммі відрізняється від усіх інших старших сестер. Він любить її такою, якою вона є, адже справжня любов не має жодних упереджень.
За словами англійської письменниці Джаклін Вілсон, книжка Ребекки Еліот “заслуговує на місця на кожній книжковій полиці”. Багатьом дітям ця книжка справді допоможе зрозуміти, що люди з обмеженими можливостями не неповноцінні й можуть досягати усього того, чого досягають усі інші.
